Час, як екзистенційна категорія, має два виміри. Перший – позитивний, лікувальний. Він загоює рани, не дає людині втратити здоровий глузд унаслідок страшних трагедій, які вона переживає упродовж життя: хто більше, хто менше. Він рятує від психічних зсувів, що можуть деформувати людську сутність.
Інший вимір – «підступний»: він затирає в людській (суспільній) пам’яті події, які не повинні бути забутими. Щоб цього не сталося, цю сторону часу потрібно періодично (час до часу) «розмулювати», щоб трясовина безпам’ятства не «святкувала» перемоги. Тепер по суті. У листопаді 2018 року минає 100-та річниця величних подій того ж таки листопада, але 1918 р. – Листопадовий зрив – революція, яка сколихнула галицьку українську спільноту, розбудила її із кількасотлітнього національного сну бездержавного народу, зробила спробу перевести його із розряду об’єкту у суб’єкт історичного поступу, перетворити з «паралітика на вселюдському роздоріжжі» ( за І. Франком) на активного творця власної будучини. На той раз не судилося: не були наші предки належно підготовлені до такого чину, а ті, що були вже у «поїздах бистрохідних», не захотіли простягнути руки допомоги, не зрозуміли, «історичного призначення» України (за Ю. Липою).
Але це не означає, що борці за свою національну державу 1918-1921 рр. не заслуговують доброї пам’яті. Вони розбудили націю, яка почала «лупати цю скалу», підготовила мотиваційну основу для подальшої боротьби. Наступні покоління революціонерів живилися тою енергією бажання мати власну державу, вона рухала ними в різний спосіб упродовж усього часу—аж до 1991року.
В історію боротьби за незалежну, самостійну соборну державу в 1918-1919 рр. внесла свій патріотичний заряд і громада села Романова, що нині адміністративно належить до Перемишлянського району, а в час, про який ідеться, була однією із громад Бібрського повіту. Але це не просто було село повіту, а одне із найбільш патріотично свідомих населених осередків Галичини. Романівська громада в силу своєї патріотичності зуміла не просто включитися у боротьбу за власну державу, але й створити громадянський прецедент – організувати бойову одиницю, сотню вояків—«Романівську» сотню, яка у боях за Львів у листопаді 1918 - навесні 1919 показала високу національно-бойову «працездатність», залишивши помітний історичний слід у визвольних змаганнях 1918-1921 рр. «Іспит національної зрілості мешканці села Романова склали в час Визвольної боротьби, - констатує п. Андрій Королик, романівець, який у силу об’єктивних обставин змушений був стати політемігрантом, - а грамоту Самостійности, - продовжує він, - підписали своєю кров’ю та печатали своїм життям». Таким реченням п. Королик розпочинає свої спогади про романівську «Залізну сотню». Ці візії з минувшини він помістив у історично-мемуарному збірнику, який побачив світ у 1970 р. в Чікаго, США.
Далі автор спогадів роздумує над тим, яким чином простий селянин-рільник піднявся до вершин національної свідомості, яку він підтвердив практикою боротьби. «До цього іспиту йшла підготовка довгими роками, - аналізує п. А.Королик, і продовжує: «Треба було темні маси народу, що недавно ще ходив в панщизняному ярмі, пробудити з вікового сну та привернути їм у неволі страчену національну свідомість. Щоб слова національного гімну «Не пора москалеві й ляхові служить» та «Душу й тіло ми положим за нашу свободу» перевести в чин, треба було вкласти багато ідейної та жертвенної праці. Таку роботу під проводом крайових організацій виконували по селах місцеві люди». Автор мемуарних рядків не просто абстрактно посилається на місцевих людей, які вели односельчан до усвідомлення національної ідентичності, а вказує на таку особистість стосовно Романова. Він пише: «Одним зі зразкових працівників на народній ниві та українським патріотом був селянин Іван Прибила. Перед Першою світовою війною він був організатором «Січей» у Романові й навколишніх селах. Іван Прибила також перший організував «Молоду Січ»… Належав він до радикальної партії й був правою рукою Кирила Трильовського, колишнього посла до австрійського парламенту. З ініціативи Прибили відвідав село Романів Іван Франко, де його оваційно вітали. У 1914 році, зокрема під час крайового здвигу «Соколів» і «Січей», у маніфестаційному поході вулицями Львова брала участь романівська кінна сотня в козацьких одностроях, що на парадно прибраних конях їхала під звуки січової оркестри. На чолі сотні на чудовому білому коні їхав Іван Прибила (Крайовий здвиг був приурочений 100-ій річниці від дня народження Т. Шевченка – прим. автор).
Діяльність І. Прибили та його однодумців створили передумови національного вишколу громади села, яка з-поміж себе і витворила такий феномен, як «Залізна сотня», а перед тим ряд юнаків поповнили ряди УСусусів. Коли прийшов листопад 1918 року, виникла потреба на ділі підтвердити патріотичний чин, романівці організувались у сотню, яка вирушила під Львів, де йшла боротьба з поляками за княжу столицю Галичини. Іван Прибила на той час за віком уже був звільнений від військової служби, проте перший став у ряди «Залізної сотні». Вірний своїм ідеалам, пішов із крісом у руках боротись за Український Львів і загинув як герой у змаганні за свою державу. Де його могила – не відомо.
Романівська сотня вирушила під Львів якраз на наступний день після свята архістратига Михаїла — через Підгородище, Коцурів, Водники, Старе Село до Давидова. Впродовж цілої зими «Залізна сотня» була в боях на південь від Львова. З кінця листопада 1918 р. до весни 1919 р. сотня вела бої у складі УГА за Львів, тричі потрапляла в оточення, перші два рази успішно виходила з нього. Були жертви, вбитих переправляли у Романів, де їх громадою хоронили з великими почестями як героїв.
Антанта, як сила, що перемогла у Першій світовій війні, не бачила на Сході Європи незалежної України і поставила на відроджену Польщу. Вона ж допомогла їй організувати й озброїти армію ген. Галлєра, яка з Франції через територію переможної Німеччини вирушила ніби то для боротьби з більшовиками. Весняний наступ збройних формувань, підсилений армією Галлєра (80 тис. вояків, 900 кулеметів, 200 гармат) змусив УГА залишити підльвівський фронт і відступати (В УГА на той час було 32 тис. стрільців, 400 кулеметів і 180 гармат – прим. автора).
Але повернімося до романівської сотні. Під час загального відвороту з-під Львова романівські вояки опинилися в рідному Романові. Відповідно до наказу Начальної команди «Залізна сотня» окопалася перед селом на фільварку Потоцького. Розташувалися в ровах уздовж гостинця від Підгородищ до Під’яркова. На відтинку фронту від Під’яркова до Солової стояла третя сотня УСС. Бій за Романів, та й не тільки, тривав два дні. Полякам вдалося прорвати фронт на обох крилах фронту і вийти в тил романівської сотні. Це було третє й останнє оточення бійців «Залізної сотні». Оточені тільки їм відомими стежками просочились через нещільне кільце польського фронту і злучитись зі своїм куренем за Перемишлянами. Через великі втрати бойового складу, сотня перестала бути одноцільною бойовою одиницею, її вояки влились в інші сотні. Так сталося, що бій за рідний Романів був останньою військовою акцією «Залізної сотні».
Після потужної, але не доведеної до кінцевої перемоги Чортківської офензиви бійці з розформованої романівської сотні у складі своїх військових підрозділів опинилися за Збручем у складі об’єднаної армії С. Петлюри. Вони ж і розділили сумну долю УГА на Наддніпрянщині. Багато з них загинуло в «чотирикутнику смерті», їхні тлінні останки спочивають десь на просторах Великої України. Там загинув і син Івана Прибили, з ним Степан Качан, Василь Штика, Олекса Гриновець з Кута, Левко Орлевич, Михайло Солина, Петро Бурий та багато інших. Вони не повернулись додому. Їхні імена затерлись часом, але їх чин повинен зберегтися в пам’яті нащадків.
Вважаємо, що до 100-ї річниці Листопадового зриву в Романові повинен постати пам’ятний хрест на місці останнього бою «Залізної сотні». Ушануймо пам’ять борців. Тим більше, що існує обласна програма з цього питання. Герої не вмирають, але пам’ять про них потрібно матеріалізувати у пам’ятних знаках з відповідними написами.
Значну частину поданої у статті інформації автор почерпнув зі спогадів покійного нині українського патріота Андрія Королика, старшого брата якого замордували енкаведисти в Бібрській тюрмі наприкінці червня 1941 року. У даній статті не названо усіх романівців, які віддали життя за Україну в тих далеких 1918-1921 роках. Зацікавлених відсилаю до спогадів А.Королика, про які йшлося вище, там є більше прізвищ.
(фото з сайту zik.ua)
Т. Шах. м. Бібрка17.07.2018
