Бібрка: погляд у минуле з надією на майбутнє
Місто Бібрка належить до одного з найдавніших населених пунктів України, перша письмова згадка про який сягає часів Середньовіччя. Власне поселення людей на території нинішньої Бібрки з’явилося задовго до відомої письмової згадки про неї і, мабуть, це було поселення мисливців, особливо на бобрів (орної землі, виходячи з природного розташування Бібрки, було обмаль, і землеробство не могло бути основним заняттям поселенців). З часом, зокрема в період формування Галицької держави, бібрська громада потрапляє в залежність від бояр, які на підвищеному західному березі річки Боберки (назва від бобрів) закладають укріплене городище (нині — територія костелу й біля нього), котре стає оборонною твердинею, що контролює важливі шляхи краю: на Галич (далі Волощину) та Східну Волинь, осідком бояр-власників. Власне тому і в часи тривалої боротьби за Галицький престол (після загибелі в 1205 році Галицько-Волинського об’єднувача Романа Мстиславовича) тут, в одному з кривавих боїв періоду громадянської війни 1205–1245 рр. (за І. Крип’якевичем), зійшлися сили, що підтримували синів Романа — Данила й Василька, та їхніх противників — об’єднане військо, очолюване боярином Владиславом Кормильчичем (існує думка, що останній і був власником частини бібрських добр), який претендував (як самозванець) на галицьку корону. Зустріч завершилася «січчю великою» (за Галицько-Волинським літописом) і відбулася вона в 1211 році на річці Боберці. Ця згадка і є першим письмовим свідченням про існування поселення під назвою Бібрка.
Після занепаду Галицько-Волинської держави Романовичів Бібрка на короткий час (версія) стає власністю литовських князів, зокрема Коріата-Михайла Гедеміновича.
Тут, у Бібрці, і народився відомий архітектор перемоги над ордами Мамая на Куликовому полі у вересні 1380 року, — Дмитро Михайлович, син Михайла-Коріата (Михайло-Коріат був сином литовського князя Гедеміна (1275–1341 рр.)). Власне від родового гнізда Дмитро Михайлович і взяв прізвище — Боброк (його мати була русинкою). На той час Бібрка належала його батькові.
Подальша доля Бібрки пов’язана із державою з назвою Річ Посполита, яка остаточно поглинула землі Галичини в 1387 році.
У часи перебування у складі польської держави Бібрка пережила часи розвитку і занепаду відповідно до тих подій, які потрясали тогочасну Східну Європу — війни, набіги татарів, пошесті, стихійні лиха тощо.
Важливою віхою в історії міста було надання йому в 1469 році королем Казимиром ІV Ягайловичем (1427–1497 рр.) магдебурзького права, (яке пізніше підтверджували й інші польські королі), і все, що з того статусу випливало.
Страшним лихом для Бібрки, як, зрештою, і для всіх галицьких сіл і містечок, були татарські набіги, які нищили все до тла, а людей забирали в ясир. Перший напад татар на Бібрку і місцевість відноситься до 1489 року. Про ці набіги існують місцеві легенди.
Етнічна палітра міста упродовж віків змінювалась, бо поряд з автохтонами русинами-українцями, відповідно до історичних колізій, тут селились євреї, поляки, німці. Усі вони спільно творили історію міста, відображаючи її і в архітектурних пам’ятках (церква, костел, синагога, кирха). У середині 17 ст. в місті було приблизно 150 житлових будинків і проживало близько однієї тисячі осіб (нараховувалось 13 ремісничих професій), у 1785 році в Бібрці було вже 428 дворів, у яких проживало 2194 особи.
У 1772 році Галичина ввійшла до складу Австрійської (з 1867 року Австро-Угорської) імперії. Бібрка, як і вся Галичина, потрапляє у більш сприятливі умови економічного та соціально-культурного розвитку. Наприклад, на початку 19 ст. в м. Бібрці було 100 ткачів, вони свої полотна возили на продаж до Відня, Гданська, освоювали європейські ринки. З кінця 18 ст. починає функціонувати школа, діє поштова станція, розвивається міська торгівля, будується житло, адміністративні споруди.
Активізація національного життя українців (русинів) відноситься до революційних подій 1848 року. Тоді русини-українці Бібрки зібрали 249 підписів за поділ Галичини на 2 частини — польську та українську. Реалізація цієї політичної ідеї-мрії залишилась нездійсненною. (Всього у повіті підтримали ідею поділу 2367 підписантів).
Загальногалицькі процеси в царині національного життя не оминали і Бібрки. Від 1875 року в Бібрці функціонує 4-класна школа, з 1884 року в місті існує читальня, при читальні працював хор, відбувались святкові заходи на честь Т. Шевченка, М. Шашкевича.
Не оминула Бібрку і хвиля еміграції на американський материк у пошуках кращої долі наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.
У 1896 році в Бібрці була заснована філія «Просвіти», у 1900 році утворено українське «Повітове кредитове товариство», у 1909 році — товариство «Сокіл», у цьому ж році було проведено перші фестини, у 1909 також утворено гурток товариства «Сільський господар». Згадані українські організації проводили роботу не тільки в місті та повіті, але й підтримували загальногалицькі культурні та політичні акції. Перша світова війна 1914 року перервала мирне життя міста і розпочалася смуга трагічних та героїчних подій.
Місто в період війни зазнало значних руйнувань, особливо його центральна частина. У вогні згоріло чимало важливих документів, які стосувалися історії міста. На завершальному етапі війни, коли стало зрозумілим, що Австро-Угорщина йде до загибелі, у Бібрці, услід за Львовом, було встановлено 2 листопада 1918 року українську владу.
У період польсько-української війни 1918–1919 років у Бібрці був штаб другого корпусу Української Галицької армії (командир М. Тарнавський), з 26.12.1918 року до 19.01.1919 року тут розміщалася Начальна команда УГА (командувач ген. М. Омелянович-Павленко).
З травня 1919 року місто займають польські війська, а з 1923 року Бібрка, як і вся Галичина, стає частиною Другої Речі Посполитої, залишаючись центром повіту. В умовах польської влади бібрчани зуміли відновити національне життя, відродити громадські організації, зокрема «Сокіл», «Просвіта», «Союз українок» та інші. Вони виховували українців у патріотичному дусі.
Бібрський повіт був серед найбільш патріотично налаштованих: тут активно вирувало україноцентричне життя, проводилися фестини міські та повітові, розвивалась самодіяльність, характерним було відзначення пам’ятних дат в українській історії, участь у загальногалицьких заходах тощо. У 30-х роках ХХ ст. побудовано будинок міської Просвіти, збирались кошти на загальноповітовий (голова повітової філії «Просвіти» — Я. Дудикевич).
Українці Бібрського повіту дуже постраждали від так званої «пацифікації» восени 1930 року. Було покалічено багато свідомих українців, понищено їхнє майно.
У Бібрці тричі побував митрополит Андрей Шептицький, перший раз — у 1907 році на посвяченні новозбудованої церкви Покрови Пресвятої Богородиці. Другий візит митрополита був примусовим. Російські окупаційні власті у вересні 1914 року привезли його у Бібрку, бо тут був штаб Південно-Західного фронту. Третій — у липні 1931 року.
З початком Другої світової війни розпочинається нова сторінка в історії Бібрки — радянська, яка тривала до кінця червня 1941 року і принесла місту значні людські жертви — десятки (можливо сотні) помордованих людей у Бібрській тюрмі та поза нею.
Під час німецької окупації (кінець червня 1941 року – кінець липня 1944 року) найбільше постраждало єврейське населення Бібрки, яке практично було повністю знищене.
Спроба відновити будівництво української держави в Галичині в червні–липні 1941 року зазнала краху — це не входило в німецькі плани.
У період радянської влади 1944–1991 рр. Бібрка жила життям провінційного райцентру, а з 1963 року — містом районного підпорядкування.
За ці роки відбулися зміни в економічному, соціальному та культурному житті — тривав процес утвердження радянських стандартів життя. У 1947 році був перший випуск учнів середньої школи.
Економіка міста цього часу була представлена цегельним заводом, молокозаводом, підприємствами харчової (харчпром, млин, хлібопекарня), лісозаготівельної промисловості, швейним та друкарським цехами, заготівельними та торговельно-побутовими організаціями. З 1977 року почало діяти Бібрське ЛВУМГ (лінійно-виробниче управління магістральних газопроводів).
У місті функціонували середня загальноосвітня школа (нове приміщення було збудоване в 1990 році) та музична школа (з 1954 р.), дитячий садок, будинок культури, бібліотека, кінотеатр, лікарня (новий корпус побудований у 1986 році). Підтримувались спортивні традиції, особливо футбол.
У 60-х роках XX ст. Бібрку на всю Україну прославив бібрський народний симфонічний оркестр та фестивалі «Бібрська золота симфонічна осінь».
З проголошенням незалежності України Бібрка залишається провінційним містечком із проблемами, які є типовими для населених пунктів такого типу.
Адміністративно Бібрка міняла статус чимало разів. Вона була містом Руського воєводства в період І Речі Посполитої, містом, що входило до складу Бережанського округу за часів панування Австрійської імперії, повітовим центром: Австро-Угорщини (1867–1918 рр.,) Західно-Української Народної республіки (1918–1919 рр.), ІІ Речі Посполитої (1919–1939 рр.), районним центром у радянський період (1939–1941 рр.), центром ляндкомісаріату (1941–1944 рр.), знову радянським районним центром (1944–1962 рр.), містом районного підпорядкування (1963 – донині). Зараз Бібрка належить до Перемишлянського району.
Бібрка — це перш за все її мешканці. Усі вони — відомі і невідомі — своїм розумом і працею творили її, піднімали з руїн, відроджували фізично й духовно впродовж віків.
Бібрка — це продукт праці багатьох поколінь бібрчан. У різні часи в Бібрці бували відомі політичні, церковні, культурні діячі, які вносили в провінційне життя загальногалицькі мотиви, чим залучали міщан до загальних справ. Її відвідували політики Ю. Романчук, К. Левицький, Л. Цегельський, Р. Перфецький, митрополити Йосиф Сембратович, Андрей Шептицький, Мирослав Любачівський. Багаторазовим гостем Бібрки був Іван Франко,тут учителювала певний час Уляна Кравченко, бували письменники Іван Керницький, Роман Іваничук, Ростислав Братунь, Роман Лубківський, Дмитро Павличко, Роман Федорів, композитор Анатолій Кос-Анатольський, що надавало культурному життю міста особливого значення і піднімало його статус.
Єврейська та польські громади вели своє економічне, національно-культурне та духовне життя, яке, на відміну від українського, розвивалось у більш сприятливих умовах. Ця сторінка спільної історії потребує окремого дослідження.
Сьогодні Бібрка з надією дивиться в майбутнє.
Тарас Шах
