У моїй пам’яті з дитячих літ залишилось кілька епізодів про Першу світову війну, про які я почув з уст її учасників (вони ще були живі-здорові у час мого дитинства). У вільну хвилину, коли „стара война” збиралась погомоніти, починались спогади про Бошню (Боснію), Тальяни (Італію), Піяву, штилюнки, канони тощо. Ці розповіді для хлопця – підлітка були улюбленою темою, і я ловив кожне слово ...
Велися розмови про це і в моїй сім’ї, особливо, коли збиралась родина у ширшому колі. Серед іншого згадували, що в роки Першої світової війни в нашій хаті квартирував Вільгельм Габсбург, більше відомий серед галичан як Василь Вишиваний. Він же ніби залишив дідові Василеві, коли покидав село, декілька вуликів із бджолами. У дитинстві такі розповіді викликали інтерес, але особливого зацікавлення ця тема набула значно пізніше, проте уточнити окремі моменти не було вже у кого.
Мене брали сумніви щодо родинної пам’яті про архикнязя Вільгельма. Чи могло таке бути? Що онук Франца –Йосифа робив у Чішках, за яких обставин він сюди потрапив, яка стежка привела його туди?
Поступово, зібравши додаткову інформацію, я довідався, що ерцгерцог Вільгельм Габсбург у роки Першої світової війни після тяжкої хвороби (на яку він занедужав на фронті як офіцер австро-угорської армії) та тривалого лікування (спочатку у Відні, а потім у Бадені (квітень 1917 р)), в травні цього ж року прибув у свій полк, „який стояв коло Кадлубиськ (Брідщина)”. Сам архикнязь засвідчив у своїй автобіографії факт перебування на цих теренах (Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний). Автобіографія.Львів.ЛДУ.1996,с.22). А Кадлубиська (нині Лучківці Бродівського району) – сусіднє село на південний схід від моїх родинних Чішок (під час воєнних дій Кадлубиська дуже постраждали. Жителі були виселені , село знищено. Церковний шематизм за 1918 р. стверджує: „Церква спалена. Села зовсім нема” (с.24) ). Один сумнів розвіявся.
Порившись у своїй пам’яті, переговоривши з односельцями, я пригадав, як розповідали чішецькі господарі про те, що по Першій світовій війні вони їздили під Калубищі (так називали село в нас) розбирати „штилюнки” і привозили додому залізобетонні стовпи, з яких були збудовані окопні укріплення, для господарського використання. Декілька таких „трофеїв” було і в нас на обійстю; їх привіз ще дідо з тих же „штилюнків” десь на початку 20-х рр. Х Хст., допомагаючи землі заліковувати рани війни.
Навесні 1917 р. на Східному (австро-німецько-російському) фронті, коли туди прибув В. Габсбург, тривала уже позиційна війна. Сторони обладнали довготривалі добротні укріплення, зарились в землю, вичікували. Доля війни тут уже не вирішувалась. Вільгельм Габсбург про цей період пише так: „Від мая 1917 р. був я цілий рік в своїм полку ... Тоді була позиційна війна...” (с.22)
Що два тижні офіцери здавали закріплену за ними фронтову позицію змінній команді і повертались на квартири. Ймовірно, якщо йти за родинним переказом, упродовж 1917 р. і замешкував В.Габсбург у мого діда, коли був вільний від фронтових обов’язків. Чому саме в нього? Для цього були певні підстави. На цей час хата діда Василя була найновішою в селі, накрита дахівкою, збудована незадовго до війни. Стара хата згоріла (підпалили, як потім виявилось, з намови корчмаря) десь у 1906 чи 1907 р. Тепер щодо вуликів.
Відомо, що за свої українські симпатії Вільгельм Габсбург був прозваний Вишиваним, добре володів українською мовою, ходив у вишиванці, цікавився українською історією та літературою, користувався повагою серед українських жовнірів та й, зрештою, твердив, що почуває „себе українцем”, „... і казав: інтереси України для мене на першім місці” (с.20-21).
На той час у дідуся була пасіка, декілька пнів (вуликів) і, очевидно, архикнязь, що кохався в українстві, маючи вільний від служби час (бо тоді уже війна була „скучна, нічого цікавого не було”, як він твердив (с.22), зацікавився бджільництвом, закупив кілька вуликів і, долучивши їх до дідової пасіки, „бавився” в пасічника. Так тривало до березня 1918 р. Після підписання Берестейського договору австро-німецькі війська вирушили на Східну Україну допомагати Центральній Раді, згідно з домовленостями, виганяти більшовиків із території УНР. Пішов у похід і Василь Вишиваний, залишивши свої вулики в Чішках. У квітні 1918 року він був уже на Великій Україні. „Команду над Українськими Січовими стрільцями обняв я дня 1 квітня 1918, - пише в своїй автобіографії В.Гасбург, -. вони стояли тоді залогою в Копані під Херсоном (на Великій Україні)” (с.26).
Вулики від Габсбурга виявилися початково щасливими, бо в 30-х рр. дідусь мав уже досить пристойну бджолярню. Коли найстарший син дідуся Микола в 1929 р. закінчив Львівський університет ( спеціальність – історія мистецтв), а польська влада не погодилась надати посаду „русіну”, він зайнявся пасікою і довів кількість вуликів до 40 шт. Були роки, розповідав вуйко Микола, коли пасіка давала більший дохід, аніж решта дідової господарки.
У 1950 році пасіку „експропріювали” , забрали в колгосп, не підозрюючи, що колективізують і спадок В.Габсбурга.
Не буде зайвим сказати, що архикнязь Вільгельм Габсбург за свої симпатії до України, її народу та участь у визвольних змаганнях 1918-1920 рр. поплатився життям: „18.VІІІ.48 р. о 23 годині в лікарні тюрми № 1 м.Києва помер ув’язнений Габсбург Лотрінген Вільгельм Степанович...” – запишуть в акті про смерть Василя Вишиваного „компетентні” органи.
У час Горбачовської перебудови Вільгельма Габсбурга реабілітували (16.01.1989 р.), але загадка запису капітана держбезпеки Журавльова: „Разрешаю труп предать земле”, залишається таємницею донині. Місце могили не встановлено.
Тарас Шах
м.Бібрка
