Постать Тимура Баротова є по-своєму символічною. Це колишній офіцер ВМС України, пізніше — боєць «Айдару». Вважає себе таджиком, хоч по матері все ж українець. 
Але ця обставина лише підкреслює його делікатне ставлення до ідентичності. Адже батько — також колишній офіцер, військовий льотчик, «афганець». Хіба міг Тимур відректися від національності батька? Водночас у нього гарна, вишукана українська мова. Про державний патріотизм і годі й говорити — якби було таких офіцерів побільше, то Україна відчувала б себе захищеною. Але таких через ряд причин на флоті було небагато, та й Тимур покинув флотську службу в 2010 році. Пішов тому, що не хотів служити під керівництвом злодійкуватого Головнокомандувача з двома судимостями за плечима. Погодьтеся — далеко не всі наші офіцери можуть похвалитися подібною принциповістю. Але кілька побратимів все ж пішли тоді разом із Тимуром...
Коротше, постать капітана другого рангу Баротова дає нам уявлення про те, якими могли би бути наші флотські офіцери, якби до створення Військово-Морських сил український народ підійшов із максимальною серйозністю. Але сталося те, що сталося, і Тимуру довелося воювати з Росією вже не на морі, а в донецькому степу... Причому, вже рядовим у складі добровольчого батальйону «Айдар». І тільки тоді, коли у бою вбили командира, Тимур узяв на себе керівництво підрозділом. Добре, що тоді вдалося зупинити ворога на дальніх підступах. А тепер, живучи у Львові (переїхав ще навесні 2014 року разом з іншими кримськими біженцями), Тимур бере активну участь у житті проукраїнських кримчан, керує організацією «Кримська хвиля».
Мені пощастило побувати на одній із численних патріотичних акцій, які освічений і діяльний офіцер регулярно проводить у Львові. Цього разу він виступав в Українській академії друкарства і демонстрував студентам документальний фільм, який сам і зняв, коли воював у зоні АТО на Луганщині.
Після перегляду фільму у студентів було багато запитань. Одне з них найболючіше: як же так сталося, що ми втратили пильність? Чому наша армія не була боєздатною у лютому 2014 року? Тимур спочатку торкнувся передісторії анексії (а з нашого боку — ганебної здачі!) українського Криму. Виявляється, що на початку 1990-х у Севастополі офіцерів, які приймали присягу на вірність Україні, на другий день... не пускали на трап корабля. Направляли у штаб ЧФ, а там давали припис: служити на Північному флоті. Або на Тихоокеанському. І виходило, що українська присяга не мала такого вирішального значення, як дисципліна на Чорноморському флоті. Його поступово і наполегливо робили де-факто російським... Під час виступу червоною ниткою проходила думка: у державі не має бути територій першого і другого сорту.
Було й інше запитання. А що, якби у березні 2014 року українські десантники і морські піхотинці, а також танкісти з Перевального покинули свої військові частини і вирушили на північ? Але не до самого Перекопу, а зупинилися б на лінії: Саки — Нижньогірськ — Джанкой? Прикрили б Донузлав із нашими бойовими кораблями та забезпечили контроль над 30% території Криму... На це Тимур Баротов відповів, що російські війська на той час були вже скрізь, зокрема й у північному Криму. Варто було б пролитися першій крові, як Росія негайно ввела би війська в Україну. У неї вже й військова техніка із заведеними моторами стояла на кордоні. І Захід навряд чи втрутився б, адже все виглядало б як громадянська війна, а Росія мала відповідний миротворчий мандат. Отже, що було, те було. Лише тепер прийшов час рефлексій та значно потужнішої мобілізації українських ресурсів.
Судячи з того, як уважно слухали бойового українського офіцера студенти, з яким хвилюванням ставили свої запитання, було видно, що виступає Тимур недаремно. Його війна не закінчилася... І якщо висновків із війни та Майдану досі не зробили деякі злодійкуваті чиновники, то Тимуру Баротову важко чимось дорікнути. Пасіонарний офіцер залишається вірним українській присязі, бере найактивнішу участь у патріотичних заходах, є позитивним прикладом для інших.
