Над Бібркою пролетіло, прошуміло, відгуло вісім століть. 200 поколінь заселяли, будували, розбудовували, відбудовували місто, яке одержало назву від звірка - бобра. Він, власне, і притягнув на береги річки перших поселенців, які, шукаючи прихисток від ворога, надибали природну комору для життя, продовження роду. Бобер же знайшов постійний притулок на гербі міста, яке отримало німецьке право у 1469 р. Хто ж вони, перші бобраки? Попіл минулого береже таємниці буття людського. І в Бібрці теж. Хіба якусь дещицю повідомить знахідка археолога, легенда минувшини, побачить око дослідника, підкаже інтелект пошуковця.
Поселення, село, місто - це насамперед люди, ті, які в різний час у неоднакових умовах творили, раділи, плакали, одружувалися, помирали, вірили, ненавиділи, прощали, сусідили, приїжджали, виїжджали, продавали, дарували... Кожне покоління із тих двохсот залишило у Бібрці свій слід - маленький, більший, великий. Кожна генерація витворювала провідників, людей «сродної праці», які для свого часу були авторитетами, шанованими громадою, знаними в околиці й поза нею. Хто вони?
Що далі вглиб, тим менше імен бібрчан (бобраків) ми знаємо. Відомостей про них дійшло до нас мікронно мало, але вони залишили нам історію міста в будинках, церквах, костелах, кірхах, полях, лісах, пасовищах, сіножатях, урочищах, майстернях, робітнях. Їх,відомих, чиї імена зберегла пам’ять поколінь, зафіксувала в рукописах, книгах, спогадах, - набереться, можливо, кілька сотень.
Про одного з них, народженого в Бібрці, забутого нині в місті, маловідомого в Галичині, піде розповідь.
Щоб представити його соборну значимість для свого часу (кінець XIX - перша пол. XX ст.), досить наголосити (для національно свідомого галичанина така презентація скаже сама за себе), що в майстерні цього слюсарського магістра був виготовлений і змонтований на Підлисецькій горі (архітектор О.Лушпинський) пам'ятний знак (хрест) до 100-х роковин від народження Маркіяна Шашкевича. Його ім'я - Михайло Стефанівський. І ще: «...Практично кожна друга церква Галичини має металевий виріб, зроблений на фабриці Михайла Стефанівського» (О.Нога); «спадщина, яку він залишив, безумовно, є найкращим зразком українського модерну в архітектурному металі не лише Львова, а й усієї України» (О.Івасюта).
Із 50-х рр. тепер уже минулого XX ст. митця від металу М.Стефанівського радянська влада викреслювала з пам'яті покоління, замовчувала його величезну спадщину. Він був оголошений ворогом народу, посібником ОУН, арештований і в 1951 році відправлений у Сибір. Не треба, мабуть, нагадувати, кого боялася «народна власть», - національно свідомих українців, тих, які хотіли мати свою мову, традицію, історію, державу і робили щось для утвердження цих цінностей в міру своїх сил і можливостей.
До повернення із забуття імені Михайла Стефанівського в теперішній час спричинилися два львівських дослідники історії мистецтва, зокрема Олесь Нога та Орест Івасюта. Опрацювавши і осмисливши зібраний фактичний матеріал, поділюся ним із тими, хто хоче знати більше про Бібрку, її минувшину та людей, які ходили тут вуличками, стежками, що й нинішні бібрчани.
Рід Стефанівських має литовське коріння, а українська його гілка, як твердить О.Нога, «почалася від народження хлопця, якого назвали Михайлом». Він був сином Адальберта й Марії, народився в Бібрці 27 жовтня 1878 року. Про це свідчить запис у тогочасних парафіяльних документах. Імовірно, рід Стефанівських проживав «на Заріці», бо ще донедавна сім'я з таким прізвищем замешкувала на цій вулиці.
Після закінчення школи в Бібрці здібного хлопця віддали до рідні у Львів для продовження навчання. Вуйко Михайла Григорій Васіка, власник слюсарської майстерні, допоміг вступити у 1896 р. до промислової школи на відділ художнього слюсарства. Метал, його слюсарська обробка стали для юнака життєвим вибором. Щоб глибше пізнати мистецтво світу металу, Михайло Стефанівський після львівської школи удосконалював свій професійний рівень у Відні, столиці тодішньої Австро-Угорської імперії. Віденська промислова школа остаточно визначила подальший шлях майстра. Артистичне слюсарство стало альфою й омегою його творчості. Після закінчення навчання у Відні він продовжує працювати на фабриці Васіки, а зі смертю власника фабрики за якийсь час очолює виробництво. Ілюстрований календар «Товариш» за 1905 рік подає інформацію: «...верстат артистично-слюсарський Михайла Стефанівського у Львові, вул. Коперника,16 ... виконує всілякі роботи будівельні і артистичні».
Справи ідуть добре, М.Стефанівський розширює виробництво і в короткий час створює ще дві майстерні (на вул. Городоцькій, 47 та Бічній Рицерській, 18).
Діяльна натура Майстра не обмежується одним видом продукції, він освоює випуск «машин до виробу цементових дахівок». Підприємство змінює й назву. Тепер це «Фабрика артистичного слюсарства, залізних конструкцій і машин для вироблення цементових дахівок». Підприємницька діяльність ґрунтувалася не тільки на розширенні асортименту продукції, але й на поміркованих цінах, що теж було елементом авторитету М.Стефанівського. «Фабрика, - зазначає О.Івасюта, - займалась виготовленням окови житлових будинків і споруд громадського користування - залізні брами, хрести з мідними елементами, позолоченими гарячим способом, проповідниці, сходи і перила до них, огорожі, галереї, ґрати на вікна, балкони, громовідводи, ліжка та інші слюсарські роботи». До цього переліку належало ще «виробництво вогнетривких шаф для зберігання різноманітних паперів, книжок та документації... ».
Початок XX ст. характерний для Львова потужним будівництвом, а воно, відповідним чином, потребувало різноманітного металевого окуття, декору. Це був зірковий час для верстатів М.Стефанівського. Будинок страхового товариства «Дністер» (ріг вулиць Руської і Підвальної), зданий у 1906 р., має частину слюсарських виробів його фабрики. У 1907р. завершилося будівництво будинку по вул. Лисенка, 14, 14а. Він був споруджений на кошти української громади Львова для учнівської бурси, бібліотеки й музею. Металеве оздоблення, а це огорожа, решітки до вікон, сходів, балконів та ін. слюсарсько-мистецькі елементи, виготовила робітня В.Стефанівського. Мистецтвознавець О.Нога вважає, що «художній метал, яким і ззовні, і зсередини оздоблена Преображенська церква у Львові, - робота фабрики Стефанівського». Уже згадуваний пам’ятний хрест у Підлиссі—теж робота фабрики Стефанівського. Його складали на Підлисецькій горі як цілісний пам’ятник «2 слюсарі з солідної робітні п. Стефанівського. Металеві частини нютують» (газета «Діло» 23 жовтня 1911 р., ч. 235)
Очевидно, що мета даної статті поля гає не в детальному переліку всього того, що зробив М.Стефанівський на своїй фабриці, - це завдання виконують мистецтвознавці. Ми хочемо лише показати його постать у тогочасному мистецькому й національному житті Львова, усієї Галичини, щоб повернути добре ім’я бібрчанина за походженням його землякам, та й не тільки. М.Стефанівський намагався не просто оздобити металом будівлю, а й утвердити національні елементи в цьому декорі, підкреслити українськість мистецтва. Він писав: «При виконуванню артистичних робіт для церков руководжуся передовсім тим, щоб заховати по можности найвірніше у всім наш питомий прекрасний народний стиль». Наприкінці вересня 1909 року у Стрию була проведена Перша Українська хліборобська виставка. Учасникам виставки комісія присудила 21 золоту медаль. Серед тих золотих медалістів була й фабрика Михайла Стефанівського. Цього ж року на літургічній виставці, що відбувалася у Львові, за художні металеві вироби для церков фабрика одержала Велику бронзову медаль.
Окрім виробничої діяльності, Михайло Стефанівський був активним учасником громадського життя русинів Львова. Енциклопедія українознавства у 8 томі подає дуже коротку інформацію про цей аспект його життя: «один з організаторів українського міщанства (зокрема, ремісництва Львова й Галичини), довголітній голова Львівського Міщанського братства, співзасновник Міщанської каси, діяч ремісничого товариства «Зоря», член головних управ ряду крайових економічних і культурних товариств, член ЦК УНДО».
Такий стислий, але далеко не повний перелік громадсько-національних справ М.Стефанівського. Наведу ще один факт, який характеризує цю постать у цій царині діяльності. Після тривалого збору коштів для купівлі власного приміщення товариству «Зоря» по вул. Личаківській, 20 забракло грошей. М.Стефанівський разом із іншими українськими майстрами поставив свій підпис на векселі для позики, гарантувавши її повернення власним майном.
І ще один штрих, який підкреслює його національне кредо. Під час польсько- української війни 1918-1919 pp. за Львів він очолював загін українських вояків, які вели бої в районі головного двірця, важливого на той час військово-стратегічного об'єкта Львова.
Не повною буде розповідь про Михайла Стефанівського, якщо не сказати про сім'ю, життя якої також ілюструє світоглядно-екзистенційну позицію її голови.
Одружився він уже у зрілому віці, у 32 роки, зі Стефанією Корень. Олесь Нога, дослідник життя і творчості Стефанівського, з цього приводу пише: «Відтоді (з 1910 р. - прим.авт.) на все життя поєднав Бог цих людей і здобутки одного з людей, напевно, були б неможливі окремішньо, чи то у вихованні дітей, творчій, громадській чи будь-якій іншій діяльності. Михайло та Стефанія завжди були разом, між ними було велике взаєморозуміння, повага, довіра, злагода і підтримка».
У Стефанівських було п'ятеро дітей: два сини - Богдан і Юрій та троє дочок - Олена, Любов, Ірина. В сім'ї любили й поважали мистецтво, що свідчило про її інтелектуальний рівень. Усі діти займалися музикою, грали на фортепіано, а Юрій - на скрипці.
Сам голова сім'ї був знаним меценатом. Він купував картини українських художників із виставок, чим підтримував їх матеріально. В кімнатах будинку Стефанівських, який був розміщений поблизу теперішньої Привокзальної вулиці (будинок не зберігся - прим.авт.), були картини Труша, Новаківського, Кульчицької, Красицького. Серед друзів сім'ї О.Нога називає Шухевичів, Барвінських та інші відомі українські родини Львова. Окрім музики, діти Стефанівських здобули і професійну освіту. Становлення їх як фахівців відбулося вже в період входження Галичини до складу другої Речі Посполитої (1923-1939 рр.). Син Богдан здобував освіту в Празі, а Юрій - у Варшаві.
Друга Світова війна зовсім змінила триб життя галичан. Ці зміни не могли не зачепити й М.Стефанівського - будівництво припинилось, замовлень не було, і він, щоб утримувати сім'ю, найнявся слюсарювати у Львівській Опері та міському драматичному театрі (нині ім. М.Заньковецької).
Ще скрутніші часи наступили із повторним приходом радянізації на західноукраїнські землі. Розуміючи безперспективність приватного підприємництва в умовах соціалістичної командно-планової економіки, М.Стефанівський віддає обладнання та інструменти з власної фабрики виробничим майстерням, які почали функціонувати при університеті ім. І.Франка, навіть деякий час працював там майстром-учителем.
Настав 1951 рік. Він виявився трагічним у долі сім'ї Стефанівських - за доносом «доброзичливців» 73 річного Майстра заарештовує МГБ, до нього долучають дружину і сина Богдана, зі сім'єю і після Замарстинівського пекла присуджують по 15 років поселень і, як звикло, у «товарняку» відсилають до Юрти Бегітіно Вагайського району Тюменської області. Чужина з'їла старійшину галицького артистичного слюсарства за півроку.
Серце Майстра не витримало: інфаркт поставив крапку на життєвому шляху Великого українця, уродженця маленького містечка Бібрки.
(На фото Михайло Стефанівський (сидить перший зліва) серед членів українського товариства. Львів. 1920-ті роки)
Тарас Шах
