Не знайшов жодної причини, щоб днями не побувати у старовинній Бібрці. Тут живе галицька душа. Вона з останніх сил пнеться, щоб бути шляхетною і панською, але залишається простою, світлою, як хустка на голові старенької недільної відправи у церкві. Тут все дуже справжнє. І тут пречудово. Хоч багато суму. Але таке нині наше життя – смутне, але небезнадійне.
Колись вибиратись до старовинного галицького містечка треба було за великої потреби. Бо без нагальної потреби труситись на розбитій дорозі – здоров’ю шкодити. Але віднедавна шлях на Івано-Франківськ стелиться скатертиною. Подорожуючи, можна відвести погляд від розбитого колись гостинця і насолоджуватись пречудовими краєвидами. Шлях провадить хребтиком поміж притихлими в долині Старим Селом, Шоломиєю, Відниками, далеким Звенигородом, пірнає у ліси та переліски, і вільно стає на душі, і щемно на серці від цієї нерукотворної краси...
Аж ось маршрутка злітає у чашу долини, що прихистила одне з найменших містечок України – Бібрку. Тут мешкає чотири тисячі чоловік. До речі, як і в XIX столітті. Як стверджують історики, місто походить ще з княжих часів і є старішим за Львів. Перша письмова згадка – 1211 рік. І хто зна, чи не стала б Бібрка Львовом, якби не лиха доля. Скільки разів її палили і грабували завойовники – не злічити! У 1661-му році з трьохсот будинків залишилось усього 26. Але треба віддати належне місцевим мешканцям: щоразу після біди вони відбудовували місто. Певно, любили його. А не любити Бібрку неможливо! Бо тут дуже гарно. Затишно. Аж млосно від спокою і ласки. Ви лиш вслухайтесь у назви міських дільниць: Козина, Осілля, Замлиння, Загора, Заріка. Милі і мирні слова. Так, ніби граючись якесь дитя їх вигадувало...
Очевидно, цей спокій і ласка й привабили Івана Франка, який не раз бував у містечку. А ще, подейкують, – врода письменниці Уляни Кравченко. То й що ж, хіба письменники не люди? Ще й які! Але щоб вже зовсім не виглядало, що великого Каменяра поглинули справи амурні, Іван Якович залюбки виступав із промовами на засіданнях місцевої «Просвіти».
Над містом підковою простягся стрімкий пагорб із капличкою святої Богородиці-Покрови. Саме звідтіля найкрасивіший вид на місто та річку Бібрку. Саме тут Іван Якович любив оповідати Уляні Кравченко про долю Галичини в умовах австрійського панування та розвиток шкільництва на наших теренах. А, може, просто вплітав їй маки в коси. Не відаю того. Але чомусь тихо заздрю Івану Яковичу. Дуже вже місце гарне.
Із прадавніх часів у Бібрці збереглось не дуже багато. Місто може похвалитись старовинним костелом святого Миколая і Анни. Потужна оборонна споруда, велична і горда. Храм видко з усіх довколишніх пагорбів. За безбожних совєтів тут був спортзал. Аж до того часу, як храм передали римо-католикам. Біля костелу є пречудова фігура Матки Боски на земній кулі. Чарівною ніжкою у сандалі вона чавить голову Змія-спокусника, що тримає у роті яблуко пізнання. Наче підкреслюючи про гріховність фруктової дієти для роду людського. У мене якраз прокинулось каяття. Але запізніле. Своє яблуко я вже з’їв.
Неподалік стоїть... зрештою, у містечку все неподалік. Словом, за кількадесят метрів від ринкової площі я надибав скелет якоїсь давньої споруди з арками. Старовинна кладка, червона цегла вабили очі.
– А видите, що вони наробили? – тицьнув пальцем у руїни чолов’яга із поглядом змученого шуліки.
– Хто? – питаю ошелешено.
– Та влада!
– І що вона наробила?
– А во видите, то була синагога. За совєтів. Тут був харчокомбінат, баби салати різали. А потому всьо ся скінчило. Комбінат закрили, баби розійшлися і во! – чоловік знов тицьнув пальцем у руїни. Я лиш не розумів, чи то чоловікові було жаль євреїв, чи бабів, чи харчокомбінату.
Виявилось, що його кличуть Сьома. Як і рибку моєї доньки, яка віддала Богу душу кілька місяців тому. Я дивився на Сьому і майже повірив у реінкарнацію. Рибка теж була така трохи нарвана...
Я дивився на рештки синагоги і сумував. Століттями у Бібрці жили євреї. Мали свої божниці, кохали, одружувались, плекали дітей. І в один момент цього всього не стало. Цілий світ згинув. Страшно і боляче. Нема людини – нема проблеми, як стверджував таваріщ Сталін. Гітлер втілив цю теорію на практиці.
У Бібрці багацько пам’яток часів бабці-Австрії. Чимало поважних кам’яниць, церква святої Покрови. Але є доволі пам’яток, що зяють очицями вибитих вікон, з яких відгонить пусткою і відчаєм. Чого лиш варта розкішна будівля товариства «Сокіл»! За радянських часів тут був кінотеатр, а нині просторими кімнатами гуляють протяги та щебечуть горобці, що тішаться, як діти, такому спадку.
Але не буду про сумне. У Бібрці таки більше гармонії і позитиву, спокою і ласки. Спробуйте колись сюди приїхати, видертись до каплички святої Параскеви на високому горбі і подивитись на наш світ очима закоханого Франка. І побачите, що життя, то не лише проблеми, боротьба за місце під сонцем і хліб насущний. Це простір, високе небо, краса і любов.
П.С. Будете в Бібрці – обов’язково спробуйте місцеву грибну юшку (велика миска за 10 гривень). Насправді це соус бешамель з грибами і курячим м’ясом, але тут про це, Богу дякувати, не знають. А після учти відпочиньте на лавиці на ринковій площі біля водограю, що зображає бобрів... і лева. Ну, бо це Бібрка! А лев, певно, з мандрівного цирку прибився.
автор Богдан Волошин (письменник, журналіст)
Використано з матеріалів
http://zik.ua/news/2016/02/13/bibrka_zhyty_pobibretskomu_671943
